Історія .

Історія 

села Кивачівка

Вперше про Кивачівку згадується у витязі з актів Головного коронного трибуналу у м. Люблині у 1609 році. З 1635 року село було зареєстровано в списках маєтків Брацлавщини. Історія нашого села є історією розвитку всього людства
Село Кивачівкa розташоване на рівнині, що нахилена до річки Кубліч, яка впадає у річку Соб. Через село проходить поштова дорога. Кліматичні умови сприятливі для здоров'я, так як поблизу знаходяться оздоровчі ліси. Грунт - чорнозем.

За переказами на підвищенні, яке займало село, була сторожева вежа під час набігів татар; сторож, який знаходився там, подавав сигнали жителям про наближення татар киванням рукою чи палицею, від цього сигнального кивання місцеве поселення отримало назву Кивачівка.
Оскільки с.Кивачівка входило до складу Гранівського ключа, то воно спочатку належало Сеняківським, потім графам Чарторийським, потім, перейшло у володіння Збишевських, в яких було куплено поляком Михайловським невдовзі перед другим польським повстанням, в якому Михайловський брав участь. Після придушеня польського бунту Михайловський утік за кордон, а маєток його було конфісковано.
Після цього Кивачівським маєтком почали управляти державні чиновники і землі в маєтку віддавалися селянам для обробітку за половину.
Потім Кивачівка була передана у безкоштовну оренду княгині Ухтомській. У 1873 році спадкоємці Михайловського довели, що Кивачівський маєток належав не самому Михайловському, а його дружині, тому маєток і перейшов у володіння сина Михайловського. У 1888 році цей маєток купив барон Аристом Массом.
На даний час (1891 р.) у Кивачівці було 1001 православних жителів; всі вони­­ -- малороси, займалися землеробством, а малоземельні - ткацтвом полотен, столярством та іншими ремеслами.
Прихожани досить-таки набожні, але в моральному відношенні були недоліки; п'янство і конокрадство.


Церкваа в с.Кивачівка була побудована в 1771 році на честь Успіння Божої Матері. Церква ця дерев'яна, з трьома куполами і окремою від неї дерев'яною дзвіницею. У 1887 році була побудована нова дерев'яна церква, а попередня була розібрана, а іконостас із неї перенесений у нову церкву.
На місці престолу старої церкви побудована часовня, а подвір'я ввійшло до складу нової церкви. Новий храм дерев'яний, однокупольний, побудований разом із дзвіницею і освячений на честі Успіння Пресвятої Богородиці; вартість храму без іконостасу 8000 рублів.
У 1898 році прихожани встановили новий іконостас у два з половиною яруси вартістю у 2000 рублів.
Церковні землі: садиби. З десятин, орних 29 десятин 1669 с., сінокос 6 десятин 60 с., а всього ,38 десятин 1729 с. Присадибні будівлі дерев'яні, ветхі, побудовані у 1854 році. Церковно- приходська школа відкрита у 1874 році священиком Порфирієм Піснячевським і знаходилася у власному домі.
Багато експонатів було знайдено на території нашого села, а особливо багато на березі річки, зліва за мостом.. Люди, які там проживають підтверджують, що ними були знайдені ще багато речових доказів існування тут трипільського городища.
Курган скіфського періоду 7-5 ст. до Н. Е., знаходиться на території Цвіліхівських полів. Все це є доказом того, що на теринах нашого краю існували трипільська та черніхівська культури. Перебували скіфи та сармати.
На превеликий жаль період початку 1-го тисячоліття до часів Київської Русі доказів існування тут поселення немає. В роки формування першої Руської держави наша територія була під Золотою Ордою. А бойові сокири, знайдені на берегах наших річок, говорять про те, що Київські князі проходили нашими землями.
На поч.. 14 ст. Великий Литовський князь Ольгерд приєднує наші землі до Литовсько- польської держави. Територія Поділля стала належати князю Василю Острозькому. Вже в цей час на території нашого села знову відроджується життя.вже в ті часи за 3 км від нашого села проходив битий шлях, який сполучав Умань з Ладижином і Соболівкою. В середині 16 ст. в пониззі Дніпра князем Дмитром Вишневецьким був заснований замок, який став прототипом Запорізької Січі. Тут почали збиратися козаки для боротьби проти татар. В цей час на території нашого села були зведені КИВАЧІ (вишки), з яких козаки сповіщали про наближення татар. Це були 5-6 козацьких сімей, які чергували на вишці. З тих пір наше село стало називатися Кивачівка. До сер. 17 ст. повністю завершилося формування козацької держави і наша територія була віднесена згідно Реєстра війська Запорізького 1649 р. до Уманського полку Івангородської сотні.
В 1795 році відбувся третій поділ Польщі. Був проведений адміністративний поділ України на губернії. 4 травня 1795 р. створюються Волинська, Брацлавська та Подільська губернії. В 1797 році Брацлавщина перейшла до складу Подільської губернії. З того часу Кивачівка входить до Краснопільської волості Гайсинського повіту. Наше село стало належати графам Чарторизьким, потім перейшло у володіння Збишевських. Після придушення польського повстання 1835 року Кивачівським маєтком управляли державні чиновники. Землі маєтку віддавалися селянам для обробітку за половину. Потім Кивачівка була передана у безкоштовну оренду княжні 

Охтомській. У 1888 р. цей маєток купив барон Масом.
На жителів нашого села накладалися натуральні повинності та податки. З цих грошей проводилися ремонти доріг, утримувалася школа.

Так як у нас було обмаль землі, то селяни мусили займатися ткацтвом та столярством. Наші предки займалися ткацтвом та столярством, є найбільш поширені у нашому селі прізвища Ткачі, Панчохи, Бондарі, Цимбали, Ґонти.
Початок 20 ст. в нашому селі, як по всій царській імперії, був початком революційних подій. Як свідчать архівні данні у 1905 р.
В Краснопільському повіті прокотилися виступи малоземельних селян проти поміщиків, з вимогою дати їм землю.. В села нашого повіту був направлений військовий загін для придушення страйку. Однак, він не зміг зламати опору селян. Тому губернатор направив сюди загін козаків з наказом припинити повстання, щоб не сталося. Міністр внутр. справ Столипін у 1906 р. вдруге вимагає від Подільського губернатора присікти найрішучішими заходами рух, що охопив весь наш повіт.

На території наших сіл був панський маєток.

Особливо бурхливим був для нашого села 1918 рік. Багато односельчан повернулися з фронтів І світової війни. Так як армія була неврегульована, то і не дивно, що в селі з'явилася зброя.
В травні 1918 року на місці теперішньої зупинки відбувся стихійний схід села, яким керував Лебідь Наум. Як свідчать „Відомості Подільської губернії" жителі нашого села були схильні до п'янства та конокрадства. Єдиним питанням сходу села було - боротьба з крадіжками. За рішенням сходу найбільш злісних злодіїв було виведено за село і розстріляно. Тож, про військовий загін, який діяв у Кивачівці, стало відомо далеко за його межами. Боячись сутичок з загоном самооборони, кайзерівські війська, що окупували Україну, перед тим, як зайти в село, провели сильний артилерійський обстріл з бронепоїзда, який стояв на станції Розкошівка.
Кивачівка була одна із сіл, які бомбувалися в період Громадянської війни. Так як наше село розташоване недалеко від траси, то через нього проходили війська УНР, Котовці, Волинці, Григорівці та ін.
У 20-х роках село починає відроджуватися. З'являються швейні машинки, розвивається торгівля, з'являються сильні господарства.
Однак, під кінець 20-х років в країні розпочинається компанія по боротьбі з НЕПом. Проводиться суцільна колективізація на селі та розкуркулення. Силою та погрозами, обіцянками заможного життя людей заганяли в колгоспи. В наших селах створили колгоспи в 30-му році. В Кивачівський колгосп, який назвали „Змагання", записалося 45 чоловік, а в Цвіліхівці ХТЗ.
В цьому ж році в Кивачівський колгосп прибув перший трактор - „Форзон", на якому працював один із організаторів колгоспу Пачоха Євмен Йосипович.
В колгосп забирали все: худобу, птицю, с/х господарський реманент. Так у нашому колгоспі з'явилася перша машина по обмолоту зерна, яку у 1923 році придбали Мартинюк Мартин та Капітон Михайло. До кінця 1931 року майже всі жителі села були записані в колгосп.
Та створений у 1932-1933 р.р. геноцид проти українського народу, показав всю сутність політики колективізації, підірвав фізичне здоров'я нації, завдав відчутного удару по його свідомості. Під кінець 31 року майже все зерно, що було у селах, і, навіть, посівний фонд, були вилучені. Подвірні обшуки супроводжувалися не лише конфіскацією зерна, а й всього їстівного. В селі Кивачівка померло з голоду 159 осіб, у Цвіліхівці - 113. Більше 10 сімей були вислані з села, як розкуркулені. Відомі факти, що за 5 підібраних колосків на пшеничному полі, були ув'язнені.
В 30-ті роки на території району створюється МТС, які надавали допомогу колгоспам в с/х роботах. Вперше парова машина по обмолоту зерна з'явилась в Цвіліхівці у 1932 році. А в 1936 році, коли був добрий урожай, цю парову машину приходилось обслуговувати чи не всім селом.
В 1930 році було висунуто гасло - „Молодь на освоєння техніки" у цей час уже з'являлася техніка, хлібоздачі проводилися гужовим транспортом.

В 1937 році вперше в нашому селі проводиться копка цукрового буряка механічним способом.
Перша „Полуторка" з'явилась в Кивачівці в 1937 році.
В 1937 році наша школа реорганізовується в 7-річну. Директором її було призначено Маловічка.
З 1939 по 1952 рік директором школи був Козак Микита Пантелеймонович, який за сумлінну працю був нагороджений орденом Леніна. До речі, на початку окупації, фашисти запідозрили його у зв'язках із партизанами. Жителі всього села впросили коменданта з району залишити Козака М. П. в селі, це сприяло тому, що і під час війни наша школа працювала. Проводились заняття в 1 - 4 класах.
В середині липня 1941 року фашисти увійшли в наше село. Одним із найбільш трагічних епізодів відступу наших військ з села був бій на східній околиці, де загін прикордонників (що був у складі 12 армії), знаючи, що вже оточені і, знаючи про Уманську яму, перейшов у контрнаступ. Прикордонники в основному були озброєні трьохлінійками зразка 1890 року, билися багнетами. Як розповідають очевидці, двоє із них накололи фашиста на штики і рушили в сторону села. Бій закінчився тим, що весь загін був скошений кулеметними чергами.
На початку 1942 р. в нашому селі створюється підпільна група, яка надавала допомогу одягом та продуктами. А також, надавала інформацію про наявність гітлерівців в навколишніх селах.
Дудник Юхима Антонівна з квітня 1942 р. по березень 1944 р. була учасником партизанського руху. Біля 100 чоловік у нашому селі співпрацювали з партизанською бригадою, Однак, знайшлася людина, яка видала загарбникам Капітона, Лебедя та Пшеничного. 26 квітня 1942 р. їх було страчено на полях між селами Кивачівка та Скаженівка. В цей же час був страчений фашистами житель села Цвіліхівки - Бондар Марко Андр. В 1943 р. до нас у село приїхав на роботу фельдшер Карпенко Василь Іванович завершив курси у Самарі в 1918 р. У музеї знаходяться особисті речі Василя Івановича: стетоскоп, кишеньковий годинник, терези для виготовлення ліків, підручники з медицини. Василь Іванович працював фельдшером у нашому селі до сер. 50-х років.
В березні 1944 р. розпочалося визволення нашої області. 11 березня , тобто за добу до остаточного визволення, зі сторони Краснопілки заїхала кінна розвідка 6-ої танкової армії, на чолі з нашим земляком Цимбалом Михайлом. Вдячні жителі села назвали на його честь вулицю, на якій він прожив. У роки ВВв на фронт пішло 339 чоловік. Героїчно полягли 120 жителів с. Кивачівка, та 92 жителі с. Цвіліхівки.
На примусову роботу до Німеччини було забрано 49 чоловік.
12 березеня на східну околицю села зі сторони Краснопілки рухалася 6-а танкова армія. їй було поставлено завдання оволодіти Соболівкою та Метанівкою. На наших полях в цей час знаходилась німецька бойова техніка: танки, бронемашини. Зав'язався короткотривалий та жорстокий бій. Ще й по сьогоднішній день весною можна знайти снаряди, фашистські каски та інші сліди війни. У музеї є експонати, знайдені на місці боїв.
Жителі села з вдячністю згадують прізвища: Неволі Филимона Устимовича, кавалера ордена Олександра Невського; Левченка Леонтія Миколайовича, кавалера орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни. Він в період з 1948 по 1950 та 9 1951 по 1953 р.р. був головою села. А в 1950-1951 першим головою колгоспу після об'єднання сіл Кивачівки та Цвіліхівки.
Зразу ж, після визволення села в повному обсязі відновлюються колгоспи. Розпочинає роботу в повному обсязі 7-річна школа.
Весь тягар польових робіт несуть на собі жінки, діти, інваліди, що повернулися з фронтів.

Неволя Семен Порфирович, інвалід війни, який втративши ногу, півтора десятка років працював на току.
В 1945-47 роках повертаються з фронтів чоловіки. Село починає відроджуватись.
Однак, праця в колгоспі була мало оплачувана.

Крім того накладалися великі податки по здачі продуктів підсобного господарства. За рік хазяїн двора
повинен був здати в державу 44 кг м'яса, 200 шт. яєць, одну шкуру та іншу продукцію.
Кінець 50-х років для нашого села став знаменитий тим, що у 1957 р. село було радіофіковане. А в 1959-60 - електрифіковане.
Однак, хоч і були мирні часи, та в село не раз приходили похоронки з місць бойових подій. Так, в 1968 р. в Чехословаччині загинув Гонга Микола, а в 1986 - Олег Ткач в Афганістані. Є на території нашого села всім відомий обеліск Слави, де записані прізвища всіх, хто загинув у ВВв. Та мало хто знає, що біля церкви встановлений пам'ятник нашим односельчанам, які полягли в роки І Світової війни.
На протязі 20 ст. жителі нашого села були на Кубі, в Єгипті, Ханкін-Голі та інших гарячих точках. Крім О.Ткача біля 20 випускників нашої школи проходили хрещення вогнем в Афганістані. 8 із них було поранено. Панчоха Володимир є нині полковник, який під час Афганістанських подій керував саперним підрозділом. При проведенні операцій по розмінуванню втратив руку, ногу, та мав черепно мозкову травму. Його рідний брат , капітана І рангу – Анатолій. Вони є синами першого тракториста колгоспу Пачохи Євмена Йосиповича.
Про вихідців з нашого села та їх трудові здобутки відомо далеко за межами села. В 1966 р. Мартинюку Віктору Миколайовичу було присвоєно звання Героя Соц. Праці - за вагомі успіхи на будівництві каналу Сіверодонецьк-Донбас, крім того йому присвоєно звання заслуженого будівника України та заслуженого міліоратора України.
1986 рік - чи не одна з найчорніших дат в історії України - Чорнобильська катастрофа. На подолання наслідків аварії піднялася вся країна. Серед десятків тисяч ліквідаторів були і наші односельчани - це Даценко Василь, Кирилюк Міша, Панчоха Павло. Та у нас в селі є ще одна людина, якій також наданий статус ліквідатора - це Притула Андрій Тимофійович – учасник випробовування атомної бомби потужністю рівною до 40-кілотонн тротилу. Ядерний вибух було здійснено 14 вересня 1954 р.
В 1967 р. через село була прокладена шосейна дорога, яка сполучала наш райцентр з автострадою Вінниця-Одеса. Це дало змогу жителям нашого села краще реалізовувати надлишки продукції з власного господарства. За 5 років всі будинки в селі були перекриті жестю та шифером. Люди мали змогу купувати телевізори, холодильники та ін. побутову техніку.
1970-80 роки ввійшли в історію села, як роки бурхливого розвитку. За кошти колгоспу, який очолював Неволя Микола Семенович в селі було прокладено більше 12 км. доріг з твердим покриттям, збудовано дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, амін, приміщення автопарку, вул.. Молодіжна, 8- квартирний будинок для спеціалістів, ряд житлових будинків.
В 1975 р. проводиться добудова 3-х класних кімнат та майстерні при школі, що дало змогу реорганізувати її в середню. У 1984 р. добудовано їдальню та спортивний зал.
в 80-х роках нашому селі з'являється перший водогін довжиною 2 км.
ї Пол. 90-х років, коли проводилось реформування с/х і ціна продукції не відповідала собівартості, відбувся певний спад в економіці місцевого господарства. Однак вже в 11 Пол. 90-х років завдяки інвесторам та продуманій, налагодженій праці, наше господарство потроху відновлює свої позиції.
2004 рік був чи не найбільш пам'ятним для наших односельчан. 18 серпня цього року до нас в село прийшов газ.
В 2005 році силами жителів села проведено перекриття школи.