Літературна сторінка

Качан  Володимир  Григорович

Народився 17 квітня 1960 р. у с. Кам’янки, закінчив школу ,Тульчинське  училище  культури, після  закінчення  училища працював у  селі  Кивачівка   художнім  керівником у  будинку  культури. На даний час  працює і  проживає в селі Кивачівка.Літературну діяльність розпочав у 2003 році

«Весна мого дитинства»

Туман з`їдає сніг потроху,

Чорніє де-не-де земля.

Покрилася зеленим мохом,

Стоїть хатинонька моя.

А на узбіччі, біля тину,

Вода карбує рівчаки.

Додому кличе мати сина,

Пора вже слухати казки.

Я згадую своє дитинство,

Своє село, свою весну,

І рідне слово материнське,

Її розплетену косу.

Я також згадую про тата,

Про його руки золоті,

Про старшого за мене брата,

Він був художником в житті.

Я майже згадую щоднини,

Свою ріднесеньку сім`ю.

І прошу в Бога щогодини,

Щоб дав мені таку весну.

                                                                                   Качан В.Г.

 «Моє життя»

Чому життя таке жорстоке?

Немов на чорнім полотні.

Я бачу світ такий широкий,

Та чогось сумно так мені.

Були у мене батько й мати

Хороші люди, - золоті.

Є в мене син, ще не жонатий.

І донька, вже на віданні.

Родини в мене є багато,

Але далеко всі живуть.

Немає батька, вмерла й мати,

Брати, й сестра не дуже йдуть.

А так хотілося  б всіх бачить,

Як у дитинстві це було,

Співать пісні, ганяти в м`ячик,

Згадати про своє село.

Згадать про те, як пас корову

В зеленім лузі біля гір.

Як грались в схованки в діброві,

І грали ще в війну і мир.

Багато хочеться згадати,

Та час назад не повернуть.

Стоїть, - пустує рідна хата,

В якій давно вже не живуть.

А я страждаю на чужині,

Працюю в день я, і вночі,

Не зрозуміть моїй родині,

Як заробляю на харчі.

Важке життя тепер настало,

Всі кудись їдуть, всі біжать,

Їм чогось мало-мало-мало…

Самі не знають, що хотять!?

А я на все оце дивився.

І думав, сам собі, за всіх;

Чи може я вже розгубився?

Хіба живу я не для всіх?

Чому журба така вчепилась?

Хіба ж без рук я, чи без ніг?

Сім`я за мене поручилась,

Тепер я житиму для них!

Качан В.Г.

«Моя рідна стінка»

Яка красива весняна природа,

Пташки щебечуть, як в раю,

Ранкове сонечко вже сходить,

Кує зозуля у гаю.

А вітерець колише гілля,

І цвітом встелена земля,

Музики грають десь весілля,

Лунає пісня віддаля.

В діброві вже цвіте калина,

Пасеться в лузі череда,

Хлюпоче в річечці вода.

Яскраве сонячне проміння,

Палає струнами в траву,

А на горбі руде каміння,

Свою нахмурило брову.

Мені здається, що немає

Природи кращої ніде,

Я тут родився, виріс, й знаю,

Яка стежина куди йде.

Нічого вічного немає,

Від рівня моря, й до зірок,

Поки життя людське триває,

Природа терпить кожний крок.

Її потрібно зберігати,

Природу – матінку свою,

Садить дерева, не ламати ,

І пильнувати, як бджіл сім`ю.

Таку природу, не опишеш,

Як в стінці, в рідних Кам`янках

Життя своє колись залишиш,

А стінка житиме,- в віках!

                                                                                   Качан В.Г.

Спогади

Із раннього свого дитинства,

Почав я уже грати.

Була гармошкасеребриста,

Купили батько й мати.

Вони купили не мені,

Моєму братику, Васі,

Бо я ще був малий тоді,

Не вчився в жоднім класі.

Було всього мені три рочки,

Як  я запрігся в шлеї.

В рябенькій в кліточку сорочці.

Сидів я в хаті з нею.

Я пам’ятаю вальс я грав,

Це перший був мій номер.

Гармошку правильно тримав,

Бо поясок за комір.

Нікого в хаті не було,

Лише я, і гармошка.

А на дворі усе цвіло,

Цвіли також волошки.

Ой ви волошки – волошки,

Ви є червоні, й сині.

Ви дивний спогад у житті,

В моєму залишили.

Із раннього дитинства став

Сільським я музикантом,

Бо змоги я тоді не мав,

Навчатись за талантом.

Були брати в мене, й сестра

Потрібно їх учити,

А час важкий був, - біднота,

За щось потрібно жити.

Батьки тягнулись, як могли,

Щоб вивести всіх в люди,

Не доїдали, не спали,

Трудились, як верблюди.

Та дяка їм за це мала,

Хай з Богом спочивають,

 Не було їм від нас добра,

Як зможуть, хай прощають.

Вони дали нам всім життя,

Живіть завжди у мирі.

Мостіть гніздечка майбуття,

А ми, зналися в вирій.

Напевно Бог того велів,

 Розбігтися по світі.

Та тільки я,  й батьки мої,

Зосталися в повіті.

Покійний батько був трубач,

І мати гітаристка.

Казав до мати : «Зою бач –

Мабуть буде артистом».

Дивився тато, як у воду.

І відчував всім тілом,

На мою молоденьку вроду,

Доказану вже ділом.

В той час в селі ще був престиж,

В чотири рочки грати,

На поважання й сабантиж,

Мене почали брати.

А пам’ятаю у шість років,

Переломив я руку.

Неначе був я одинокий,

Так мучився від скуки.

На далі я тоді не знав,

Як, де, і ким я буду.

Гармошку я не забував,

Я з нею був усюди.

Я відчував, що не всі звуки.

В гармошці тій двохрядці.

І що, спроможні мої руки,

Творити щось покраще.

Та час на місці не стояв,

 Я ріс, і розвивався.

Почув я, десь баян заграв,

І я туди погнався.

Баян зелений був, клубний,

Він «тембр» називався.

Настільки був він голосний –

Я тішився й сміявся.

На одну кнопочку мені

Хотілося натиснути.

 Я все віддав би, всім тоді…

Як би той час вернути.

У клубі часто не бував,

Бо був малий до танців.

Та музику не забував,

І вдень, й вночі, і вранці.

Не просто музику любив,

Я щось хотів творити,

Я дуже нею дорожив,

Не міг без неї жити.

Так доля склалася моя

Музична і співуча.

Артистом, звісно, не став я,

Оце мене і мучить.

Нікого в цьому не виню.

Лише себе порою,

І завжди Бога я молю,

Щоб поряд був зі мною.

                                 Качан В.Г.

 «Мамин любисток»

Заросло травою біля хати,

Кущ любистку нікому полить,

Дивиться в вікно старенька мати,

Дивиться, і серденько болить.

Я ж колись любисток цей садила.

Поливала, щоб високий ріс.

Біля нього діточок водила,

Щоб любили, й поважали їх.

Розлетілись діточки по світі,

Так далеко, не вернути їх,

А любисток колихає вітер,

Поливає взимку його сніг.

Повертайтесь дітоньки до хати,

Прикладіть любисток до лиця,

Вже на цвинтарі ваш батько й мати,

А любисток пахне без кінця.

  Качан В.Г.

     Олійник Світлана Трохимівна народилася 22 березня 1946 року в селі Кивачівка Теплицького району Вінницької області.
      Батьки - прості колгоспники. Всю теплоту своїх сердець віддали єдиній доньці.

     З першого класу, як тільки навчилась читати, захоплювалась  лірикою Наталі Забілої, Лесі Українки, Олександра Пушкіна,  Расула Гамзатова. Була постійним читачем сільської бібліотеки. В 1964 році закінчила 11 класів і працювала піонероважатою своїй рідній школі. В 1965 році одружилася і виїхала у м. Вінницю на постійне місце проживання.

  Світлана  Трохимівна  із  своїм  чоловіком

Із   збірки «Сміється  лірика  моя…….й  тихесенько  ридає».

І хай  моє  слово омиють  сльозою!
Сміються  із  ним  без  печалі
Лиш  лірика  справжня вразлива до  болю
Без крил  подолає  всі далі!

Рідне  село

Лечу, як ластівка, до хати, у село,
У рідну й милу Кивачівку.
У земляків моїх змужнішало чоло,
Бузковим цвітом обліпило гілку.

Ви всі тут рідні, і близькі,
І родичі, й знайомі.
Які дівчата в нас стрункі,
В районі всі відомі.

Так хочу бачити завжди
Щасливі, добрі ваші очі.
Так тягнуть спогади сюди,
Дитинство й дні дівочі.

Проходжу гордо по селу,
Бо ви усі – моя родина.
І Кивачівку я зову
Душею, серцем України.

Гордість мого села

Струмочком весняним і в літо, і в осінь

Завжди жебоніла й сміялась.

Ногами збивали всі роси,

В  промінні ранковім купалась.

-          І де брала жвавість, і де брала жарти? –

Питала завжди односельці.

-          Буду посміхатись, і плакать не варто,

-          Якщо навіть, важко на серці.

У праці – так перша, ведуча у танці,

Весільна веселка заграла.

І ти тільки перша вставала уранці,

Колисок аж сім сколисала.

-          Де ти взяла уміння, і де береш сили,

Тоненька, як  та тополина?

Телиця, корова, лопата і вила

Ще й чистий комірчик у донечки й сина.

З якою любов`ю ти плела косички!

Казки твої світлі діток колисали.

Хвороби безкрайні, безсонії нічки.

-          Чи спала сьогодні? – сусіди питали.

Горджуся тобою, пишаюсь.

Село все тобою згордилось,

Уклінно і щиро схиляюсь,

Що ти в Кивачівці родилась!

Рідне гніздо

Спустошилась хата без батьків,

Панує сиве павутиння під піддашком.

Сльоза в очах від скреготу замків.

Не висловиш, як в ці хвилини важко.

Розкрию вікна, двері навстіж.

Помию всі шибки холодною водою.

Подвір`я замітаю босоніж,

З криницею поділюся бідою.

Тут перший сміх і мамині казки,

Тут батька захист відчуваю.

І хай летять десятками роки.

«Цю хату не продай!» - себе благаю.

Щаслива тільки тут, з сльозами на очах.

Чому це так? Ох, важко зрозуміти.

За тридев`ять земель летить додому птах.

Старе гніздо шанують вдячні діти.